Тема: ОдвічнийбільАфганістану

Мета: розширити знання учнів про історичні події афганської війни;

виховувати повагу і шану до воїнів-інтернаціоналістів, до трагічної сторінки нашої історії; розповісти про односельчан, що служили в Афганістані, віддати данину пам’яті полеглим воїнам-афганцям.

Обладнання: свічка, відеофільм, тлумачний словник, збірка віршів про події в

Афганістані, мультимедійне устаткування.

Хід проведення

Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій.

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

"Старі оголошують війну,

а помирати ідуть молоді"

Герберт Губер

Ведучий 1. Доброго дня всім присутнім у цій залі. Сьогодні ми зібралися, аби вшанувати пам’ять воїнів-інтернаціоналістів афганської війни.

Офіційно афганська війна тривала з 25 грудня 1979 року до 15 лютого 1989 року.

Афганська війна належить до тих подій 20-го століття, які ще не знайшли свого повного та об’єктивного висвітлення та аналізу. Вона залишається «білою плямою» новітньої історії.

15 лютого 1989 року для багатьох став днем, коли скінчився рахунок втратам наших солдатів, службовців. Важкий, сумний підсумок. Багато матерів і батьків не дочекалися своїх синів, котрі не сказали -- «Мамо, я живий...».

Ведучий 2. Правда про Афганську війну… Вона різна. Нерідко хвороблива й гірка. Більше 25 років, що пройшли, об'єднали колишніх бійців-інтернаціоналістів у одну родину, де біль одного віддається болем в інших, а радість стає загальним почуттям.

Афганська війна… Брудна, неоголошена.… А хіба війни можуть бути чистими? Кожна несе смерть, інвалідність, одягає в жалість тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі… У війни свій рахунок, своя безжалісна арифметика…

Ведучий 1. Наша сьогоднішня зустріч -- данина пам'яті всім, хто причетний до героїчної й трагічної афганської війни, яка тривала у два рази довше, ніж Велика Вітчизняна. Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами.

Україна втратила близько 4 тисяч молодих хлопців, 6 тисяч стали інвалідами, ще 72 залишились у полоні або пропали безвісти.

1-учень: Згадаймо ті дні, коли разом з світанком

Вставали ми всі і мчались на танках,

Або "БеТееРом", вперед на ті гори

Де ворог засів, що бив по колонах.

Афганістан...

Згадаймо бої. Згадаймо загиблих.

Шануймо батьків наших рідних. Пониклих

В журбі за синочком, що смерть там знайшов...

Геройски загинув! У вічність пішов!...

Ведучий 2. Інколи, в хвилини затишшя юнаки писали листи своїм матерям, які навіть не знали, куди направились їхні сини.

2-учень: "Мамо. Рідна моя, мамо.

Я вже далеко від оселі.

В чужій країні, за "Салангом",

Де гори, спека і пустелі.

Я знаю, що немає в тебе сну,

Коли поїхав я "за річку".

З тих пір ти посивіла враз...

Не засипаєш кожну нічку...

3- учень: Щоб повернувся я додому -

Ти Бога молиш... Щохвилини...

Я повернуся, мамо! І побачу

Зелені наші полонини!

Я обніму тебе і сам заплачу.

Промовлю тихо: "Я з тобою.

Ніхто нас не розлучить більш

Несправедливою "війною".

Бог допоміг нам! Та молитва,

Яка злітала з вуст твоїх,

Бар'єром стала перед смертю!

Сина залишила в живих!"

Пісня «Не жди мене» (Афганістан) Назарій Яремчук

Ведучий 1. Хотілося б згадати імена воїнів-інтернаціоналістів, жителів нашої сільської ради, які проходили строкову службу на території Афганістану. Це

Ведучий 2: Довго замовчували афганську війну. Дозували правду про героїв і втрати. Навіть плакати над могилами не дозволяли. Скупилися на ордена.

Потім ця війна прорвалася віршами й піснями -- трагічними, світлими й мужніми. Не професіоналізмом вони коштовні, а насамперед, щирістю й проникливістю:

4-й учень:

Хто ж відповість?

Як захлинався бій останній

І ущухав вогонь атак,

Упав юнак в Афганістані –

Двадцятирічний мій земляк.

Упав, з очей спадали зорі,

Темніла неба пелена…

О, Боже мій, що тільки творить

Людьми придумана війна!

5-й учень: Війна в наш дім проникла тихо,

Згасивши тисячі життів,

І залишила біль і лихо –

Печалі вдів і матерів.

Хто ж відповість за юні долі,

У крові викупаний стяг?

Коли і як приспати болі

В людських знівечених серцях?..

А, може, скажуть кладовища

Устами жалібних троянд,

Чом дев’ять літ там юність нищив

для нас чужий Афганістан?

6-й учень:

Там серце розривається від болю,

Там сонце тіло жалить і пече,

І зникла з голови: надія, сила, воля,

А кров рікою іще більше лиш тече.

Там діти народившись, бачуть горе,

Вони ростуть з ненавистю в очах,

Вся жалість висохла в душі, як море,

Невинні йдуть зі зброєю в руках.

Там мати проливає свої сльози,

Людей щось полонило, мов дурман,

Куточок раю – наші Сірогози,

А проклята земля – Афганістан.

Ведучий 2. АФГАНІСТАН…У брежнєвську добу «агонії розвинутого соціалізму» в наш лексикон чорним тавром впеклося це, як постріл із-за рогу, слово. Для тисяч українських родин воно назавжди стало грізним знаменням біди, символом невгамовних душевних мук і невтішного горя.

Не відболить це горе, не виплачеться і не відпечалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно винищених у горах Афганістану синів України. Вони б були добрими майстрами, вчителями, лікарями, юристами, науковцями…Але чужа війна відібрала у них таку можливість.. Не повернулися вони додому…

7-й учень: Заплакало небо дощами…

Біль і туга зійшлися клином.

Свистіли кулі над Афганістаном,

Прощалася мати із сином.

Котилися сльози рікою.

Ще б жити – та віку немає.

лишилась невістка вдовою

Й онука за батька питає.

8-й учень: Прощається мати із сином…

Прощаються гори й долини,

І більшого горя немає –

Як жити тепер без дитини?

Лиш чорна хустина.

Німа домовина…

«Прости» – ледь шепоче вустами.

Лиш чорна хустина – то туга за сином.

Заплакало небо дощами… (Є. Сохацька)

Ведучий 1. Посивілі жінки у чорних хустинах… Скільки ж їх? Скільки сліз? Хіба можна висловити словами материнське горе?! Цинкова труна, свіжа могила, фотографія у чорній рамці… Вічний біль. Вічна скорбота. Не заростає стежка до могил афганців, спогади про них живуть у пам’яті людей. У нашій сільській раді у с. Яремичі проживає мати загиблого ____________________________________________________ На долю цієї жінки випав тяжкий хрест, а втрата сина до скону буде ятрити душу.

9-й учень:

«БАЛАДА ПРО АФГАНЦЯ»

Диміли гори, дощик плакав…

На скронях вже заплівся сніг.

І він шепнув: « Пробачте, мамо,

Я повернутися не зміг…»

Здіймалось тихо вранці сонце,

І сірий дощ побрів у вись.

А ненька дивиться в віконце –

Вночі синочок їй приснивсь.

10-й учень: …Розплющив очі, глянув – небо.

Додому тихо попросивсь…

…А біль у серці материнськім –

Вже вкотре їй синок наснивсь.

Тендітний, наче колосок…

Вона кричить, зірвала голос:

«Побережися, ой! Синок!.. »

…Над сопками дими куріли,

В його волосся уплелись.

І він шепнув: «Пробачте, тату…»

Без ніг в ущелину скотивсь.

11-й учень: А в горах гуркіт бетеерів,

А в горах знову бій гримів.

Гарчали звіром батареї,

Осколок свіжий ще димів…

… А у селі вже хліб збирали,

Комбайна друг Сашко повів.

… Його ж з ущелини забрали,

Не дихав він… він занімів.

«Тюльпан» із скреготом зірвався

З «афганцем» юним у труні.

На тій чужій, страшній війні.

Навіщо ви, чини бездумні,

Синка у пекло віддали?

Забрали в матері кровинку –

Труну із цинку привезли.

Чому ж своїх не відправляли

Дітей в розпечені піски?

… Чужого болю не буває,

Байдужий гріх ваш – на віки. Іван Житник

Ведучий 2. Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а може, із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганської гори…

Хвилина мовчання.

Ведучий 2. За майже 10 років бойових дій, на цвинтарях України з’явилося понад три тисячі свіжих могил з юними обличчями на фотографіях.

Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі, байдуже посилаючись на інтернаціональний обов’язок, від чого вмить посивілим батькам було вдвічі важче.

Через цю безглузду війну пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українців.

Але Афганістан ще довго буде щеміти в грудях багатьох із нас, бо загиблих не повернути. Наша пам’ять до цього часу, свято зберігаючи подвиг батьків і дідів у Великій Вітчизняній війні, назавжди ввібрала в себе і новий біль афганських втрат.

12-й учень: Важко змиритись…

Над шляхом сумують тополі…

І падає сніг на поля і гаї.

Як важко змиритись, повірити долі,

Дивитись на сірий, похмурий граніт.

Юнак же упав, немов зірка із неба,

Упав за далекий Кабул і Герат.

Востаннє ж тут думав, Вкраїно, про тебе,

І чув журавлів, що до тебе летять.

Тюльпанами чорними вкрита земля,

У рідні краї повернувся у цвіті.

13- учень: Їх кров залишилась, де скелі й пустеля,

А гори від крові слов’янської ситі.

Не можна забути суворої днини,

Зітхають тополі та ранки імлисті,

У матері серце болить щохвилини,

І сльози не сохнуть на листі.

Прийдуть до могил й на поля ветерани,

З дітьми і онуками завтра прийдуть.

14- й учень: В руках немов вогник-тюльпани,

Афганські події у серці печуть…

Як важко змиритись, повірити долі,

Дивитись на сірий похмурий граніт.

Наплакалась мати-Вкраїна доволі!

Кажу, щоб почув увесь світ…

Ведучий 1. Закінчилась війна. Багато молодих воїнів-інтернаціоналістів були нагороджені орденами і медалями. Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів, є життя, а для загиблих – пам’ять.

Ведучий 2.

Іменем жінки, що овдовіла,

Іменем матері, що з печалі сивіла,

Іменем сина, що батька не знав.

Іменем батька, що в січі смертельній упав,

Я проклинаю війну жорстоку, –

Вона відібрала у людства спокій.

Іменем тих, хто в колисці сьогодні,

Іменем тих, хто над краєм безодні,

Іменем ще не народжених,

Сном немовлят не стривожених.

Кличу з війною стати на бій,

Мир відстояти Землі голубій.

Ведучий 1. Сьогодення ліквідувало «білі плями» нашого недалекого минулого, поіменно назвало тих, на чиїй совісті марно пролита кров тисяч людей. Але тінь їхньої провини не повинна падати на колишніх радянських солдат, офіцерів і прапорщиків, котрі волею долі опинилися на афганській землі. Вони виконували наказ. То був їхній обов’язок.

Закінчилася десятилітня ніким і нікому не оголошена трагічна війна. Але в людській пам’яті вона буде жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок та матерів, обелісками з залізними зірочками та піснями, які увірвалися в наше життя фронтовим вітром.

Летять, відлітають у вічність роки і скільки б їх не минуло, не зітруть у нашій пам’яті імена воїнів-афганців.

…Хай буде все, що має бути:

І тихі радощі життя,

Мені не треба співчуття.

МЕНІ ПОТРІБНЕ РОЗУМІННЯ!!!

Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати воїнів-ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі. У спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують.

Складений з використанням матеріалів з Інтернету


Кiлькiсть переглядiв: 3865

Коментарi